Зів’ялі троянди
Зів’ялі троянди на сходах німих
Сполоханим листям дрижали;
Холодні перила в долонях чужих,
Мов змії закляті, сповзали.
А жовті пелюстки -засохлі вуста -
Тремтіли, тулились до східців, -
Злітались на крик ще живі почуття,
Що тихо вмирали у клітці.
Летіли крізь сон, намагались втекти,
Та зрадили грати лукаві…
Даремно твої цілували сліди
Самотні троянди зів’ялі.
* * *
Плачуть парасольки за вікном,
Бо зірки розтали на світанні,
І слова втопились у мовчанні…
Плачуть парасольки за вікном.
А в калюжі бавляться дощинки,
Скачуть, босоногі, голяка,
І ховають сльози жебрака -
То в калюжі бавляться дощинки.
Змокла ніч заплутала сліди;
Заспівала шибка у тумані;
Кошеня заснуло на дивані…
Ніч твої заплутала сліди.
* * *
Ходить місяць замріяно
поміж зірок,
він страждає за дівою
ночі.
Заблукав між красунь,
подививсь у ставок -
і у ньому втопив
сумні очі…
* * *
О.В. Сидоренку
Недомріяні мрії,
Недобачені сни,
Нерозплющені вії,
Невимовне "прости"…
Недоспівані вірші,
Недожите земне, -
А чи є в світі гірше
За це прокляте "не" ?..
* * *
Вип’ю з вітрового глечика
Полуничного трунку,
І старий лелека
Понесе мене до сонця.
Насмикаю золотого павутиння
І сплету сачок:
Так хочеться піймати
Сонячних зайчиків
І метеликів з дитинства.
Етюд (акварель)
На пристані очей твоїх
пришвартувалося сонце.
На мить бризнуло
останніми променями –
і вже краплинно розливається
рожевими фарбами обрію
твоя посмішка.
Втомленими крилами чайки
опустилися вії
на сонні озерця
і огорнули їх
тихоплинними сутінками…
І я знову блукаю
житами твого волосся,
п’ю з них мед,
зронюючи цілунки,
а ти - обережно зриваєш
макові пелюстки з моїх губ.
ПОРИ РОКУ
З и м а
Білий берет,
Рукавиці, мольберт,
Жменя насіння
в кишені.
Майже готовий у майстра
портрет,
Тільки лиш мухи
скажені
Смикають вуса,
лоскочуть крильми:
Що то за муза
У діда Зими?
В е с н а
Засинає на стомлених плечах
туман;
Золоті стелить сіті солодкий
обман;
Пелюстки яблуневі лоскочуть
вуста…
А сусідське дівча до весни
дороста.
Л і т о
Я вийшла рано-зранку
Скупатися в світанку,
Вклонитись низько полю,
Аби зустріти долю.
Я розчесала косу,
Побігла в роси боса.
Пірнула в сонні трави,
Де ще дрімали пави.
А сонце жовтим диском,
Заквітчане любистком,
Поки плела віночок,
Сховалося в садочок.
О с і н ь
В осінньому скверику
тихо,
безлюдно.
Мовчать під ногами
забуті
листи.
Лиш тіні загублені, вдягнені
брудно,
Ковтаючи сльози, кричать:
"Відпусти!"
Іду я у парку,
читаючи вірші,
Зриваю бондану* з колючих
думок.
Ще досі не знала миттєвостей
гірших,
Ніж біль під ногами розбитих
зірок.
Течуть по щоках моїх
фарби
осінні,
І руки замерзлі в кишенях
дрижать.
Та сонце - заплуталось
десь
в павутинні,
А в пелені сонні зайчата
пищать.
* * *
Загубився крик
у тремкім тумані.
Застогнав смітник
У нічнім жалю.
та й не крик то був,
А якесь звучання -
В целофані млів
Ледь живий малюк.
Пластикова пляшка
Злякано мовчала,
Бачила спросоння,
Як несла маля
Та, що голос вкрала.
Тиша заволала,
Засміялась тяжко:
"Боже-вільна-а !.."
…Сповивала ніч
Знайденого сина,
Бавила кохано
Брязкальцями снів.
Серед неба свіч
Про любов дитині
Не клянися, панно,
Ти мільйон разів.
. . . . . . . . . . . . . .
Загубився крик
У тремкім тумані.
Та й не крик то був,
І туман розтав…
Між високих верб
В тихому благанні
В смітнику за містом
Целофан мовчав...
Ода нелюбові
Я не п'ю "кока-коли",
Мексиканське кіно
Не дивлюся зі школи
(хоч було це давно).
Не люблю я концерти
Безголосих "зірок",
Атмосферу, затерту
До космічних дірок.
Остогидли "підземки"
В цигарковому млінні;
Папірець з-під цукерки
На липкій павутині;
І якщо, бува, скоса
Хтось услід подививсь!..
Не люблю свого носа -
Закирпатий якийсь.
Пустослів'я дебатів
Вже несила терпіти;
Потік сленгу і матів,
Яким "бавляться" діти.
Вже дратують реклами -
Затруєні фрази.
І брехня між рядками -
Нахабніша щоразу.
І "штамповані" вірші
Не можу читати -
Це, напевно, ще гірше,
Ніж затерті цитати.
Так багато образ
Моє серце лоскоче!
Та жалітись весь час
Я насправді не хочу.
Ніч
Заварила із сутінок
чорну каву,
зачерпнула з Чумацького Шляху
трохи вершків,
посипала солодким
пилом зірок і,
смачно прицмокуючи,
заходилася коло улюбленого
напою.
Душа
Вона чекала його.
Давно.
Прагнула щирості і тепла.
Відчинила двері -
І він зайшов.
Як гість.
Залишив брудні сліди,
Заглядав у кожний закуток
Чистої оселі.
Вона мовчала.
Лише в дрібненьких кришталиках
Світла з її очей
Завмерло німе питання:
«Невже його не вчили
Роззуватися на порозі?
А мали б…»
Самотність
Самотність на віях,
В загублених мріях,
Украдених мріях.
Самотність моя…
Страждає, згорає,
Нічого не знає,
Молитву читає -
В вікно погляда.
Там спраглі дороги
Все п'ють до знемоги
Солоні тривоги.
А серце-дитя
У грудях не скаче,
Лиш тихо заплаче,
Так, грішне, заплаче
Від свого життя...
Книга
Я дивлюся у білі долоні,
Поміж пальців очима блукаю.
Щось напружено б’ється у скроні,
Наче виходу біль шукає.
Розкажи мені все, про що знаєш,
Дай відчути минулі серпанки
І майбутнє, якого чекаєш, -
Не засну я з тобою до ранку.
Наодинці з тобою щаслива,
Найдорожчий загублений раю,
Зупинитися вже неможливо -
Твоє серце я знов відкриваю.
АЖ ДО ЗІРОЧОК
Обернувся - нікого...
Тихесенько заліз на стілець,
Потім - на підвіконня
І розчинив вікно.
Так хотілося побачити,
Як ніч ховає в пазуху місяць!
- Ось де ти! Знову хочеш захворіти?
- Та ні… Мамо, а де наш тато?
І, немов дві великі зорі,
Замерехтіли її очі
І розлилися в тиші
Дрібними блискітками.
- Не плач, матусю,
Я ж люблю тебе
Аж до зірочок!
І теплі долоньки
Потягнулися до маминої шиї…
* * *
Ти чуєш мене - я співаю вітрами
На березі ночі, - ти чуєш мене?
В забутому замку чаклую дощами, -
Заховану в тишу ніхто не знайде.
Ти знаєш, я з жару плету блискавиці
На гребені скелі, що в море вросла,
І жменями зорі ловлю у криниці,
А ти жартівливо шепочеш "мала".
А хочеш, нам ніч на гітарі зіграє,
Чи просто в омріяний ранок пірне?
А хто ти - цього і сама я не знаю…
Та вірю, ти чуєш, ти чуєш мене.
* * *
Напишу тобі, мій брате,
У блокноті неба,
Що несила вже чекати -
Я іду до тебе:
Крізь дощі і крізь тумани,
З місяцем за руки,
У човні пливу з вітрами
По ріці розлуки.
Я до тебе серед ночі
Забіжу на хвильку,
Поцілую тихо в очі,
Покладу сопілку.
Обернуся в сни казкові,
Полечу до моря,
Принесу тобі ранкові
Черепашки-зорі.
Розіллюсь на підвіконні
Бісером проміння,
Коли день піде
спросоння
У нічне тремтіння.
Вітри
Там сотні вітрів завивають з нудьги,
І місяць-паломник дрімає на чатах.
Там мрії розбиті - у зоряних латах.
Вітри…
Десь клерком годинник працює щодня,
Колоду хвилин він ретельно тасує.
Самотня блондинка очима малює.
Життя…
Дощами умитими сни обітри.
Не знали повторень вони і не знають.
Послухай, як солодко, тихо ридають
Вітри…
* * *
Проліски очей,
ластівочки брів,
серенади фей -
все, що ти хотів.
Полуниці губ
і вітрила вій.
Про свій дикий блуд
думати не смій.
Вітер цілував,
припадав до зір,
коси розплітав, -
вір, коханий, вір.
Доторкнись до вуст,
тихо обійми,
бо не повернусь
в проліскові сни.
Я повернусь
Я повернусь через мільйони літ,
Щоб серце Півночі в долонях відігріти.
Зустрінь мене благословенним, Схід.
Перед тобою розсипаю квіти.
І не згорить від пристрасті дотла
Гарячий Південь в пальмових цілунках.
Прошепочу несказані слова -
І відшукаю західні малюнки.
Я повернусь і зламаним крилом
Вас обійму між зорями-гірляндами,
Як задощить у вересні вином
І замете червоними трояндами.
Помолись за мене
Коли вечір тихо запаливсь,
Коли щастя втомлено чекаю, -
Помолись за мене, помолись -
Порятунку в тебе я благаю.
І нехай мій плач тобі наснивсь,
Хай радію уві сні з тобою, -
Помолись за мене, помолись, -
Голос твій ворожить наді мною.
Порятуй, спаси, а то спіткнусь,
Втрачу безтурботність я зелену.
І молюсь за тебе, знов молюсь,
Ну то помолись і ти за мене.
Пішла
Тудор Аргезі
Переклад румунської поезії
Пішла. Я сам благав, щоб ти скоріш пішла.
Дививсь услід - ти йшла через поля.
Стежиною, що мимо трав тягнулась.
А ти ні разу і не оглянулась.
Покликати я міг, рукою ворухнути,
Але чи тінь моя могла тебе вернути?
Хотів, щоб ти пішла, щоб не пішла
Дійти до слуху думка не могла.
Зробив я знак, щоб повернулась ти.
Пішла? А чом би й не піти?
День
Тудор Аргезі
Переклад румунської поезії
Минулий день від мене не відстане,
Як пес слухняний.
Здається все йому, що міцно повідок
Нас пов'язав із ним на довгий строк.
Та помилку нарешті зрозумів,
Враз зупинився і втекти схотів.
І де ж тепер поневірятиметься він,
Безсилий, безпритульний звір,
Що відійти назавжди мав,
Проте мене не полишав?
Нехай спішить, хто хоче день вернуть,
Бо вже повзе туману каламуть.
* * *
Мене розбили:
Не втримали руки,
Посипались звуки,-
Ущент розтрощили.
* * *
Зграйка "своїх"-
В очах сивина.
Ближче до них -
" Тихо, вона…"
* * *
Розлилося в дикому
Сяйві
Моє терпіння-
Затопило кожну
Шпарину
Душі,
Розбурхало сплячий
Вулкан емоцій.
Пекуча лава обпекла
Язика.
* * *
Вітер знову співає мені серенади,
Він так ніжно дарує цілунки свої.
І шепоче знов тиша вечірню сонату.
Розцвітають у снах стиха мрії мої…
* * *
Ніч збирає для тебе сни
веселкові,
Заплітає волосся весни
тихим болем.
І восковії сльози свічі
задзвеніли…
Ми з тобою любов зберегти
не зуміли.
* * *
А між нами, серденько, листи.
А між нами, милий мій, дороги,
Що вплелися в синьоокі сни,
Заспівали відстані тривоги.
Тільки сутінки тихесенько лягли, -
Про кохання лебеді шепочуть.
А між нами, серденько, листи
Почуттями щирими хлюпочуть.
Я покладу на музику
Я покладу на музику печаль
Оту, що серце холодом спікає,
Самотній біль, і радість, тихий жаль.
Куди втекти мені? Не знаю.
Я покладу на музику любов,
Бентежний блиск стривожених очей,
Нестримний лепет вранішніх дібров,
Календарі незайманих ночей.
Слова твої - Еолові вітрила -
Розтануть, лиш розсіється туман.
І струни дзвінко розпускають крила,
Плекаючи із музики роман.
Нестерпно стеляться віки мовчань,
І голос лебедем самотнім відлітає…
Я покладу на музику печаль
Оту, що серце холодом спікає.
* * *
Повільна танцю течія
Наврочить знов мені розлуку.
А хто сказав, що я… свята,
І тихо взяв мене за руку?
Хто погляд пив у тьмі ночей?
Так, ми зустрілися востаннє.
Без слів питав моїх очей:
"Чому сама? Чому печальна?"
Луна у тиші розмовля
Сумним переспівом кохання:
"А ти свята… свята… свята…"
Були слова чиїсь прощальні.
Юна вдова
Р.О. присвячую
Чорним птахом над вдовою
сивая печаль
заглядає хижим оком
в полиновий жаль.
… Їй лиш двадцять літ бузкових
вчора зацвіло,
а сьогодні тиха й квола
проводжа Його…
- Я прийду до тебе, любий,
пристрастю грози,
зацілую милі губи
ніжністю сльози.
На трояндових вітрилах
щастям прилечу,
на твоїх безсилих крилах
запалю свічу.
Зачекай, і я прилину
вітром навесні,
у долонях, мов перлини,
принесу пісні.
Я розтану в срібних водах,
місяцем зійду;
одинокою зорею
в серце упаду.
Залишайся золотим
Грає час вином терпким,
В'яне, мов билина.
Залишайся золотим,
Як мала дитина.
Лиш я серденьком своїм
Вишию серпанок,-
Залишайся золотим,
Як барвистий ранок.
А як в домі задощить
Вересневим трунком,-
Залишайся хоч на мить
Золотим рятунком.
Відлітає буднів дим,
Як в ріку краплина.
Залишайся золотим,
Як мала дитина.
Гнів природи
Розгнівавсь Всевишній - ударив цар-грім
І кинув вогненний свій скіпетр.
Стривожений батько-лелека злетів,
Кружля, мов знесилений вітер.
Знов стогне земля, плаче небо сумне,
Заплющило злякано очі.
Зранені сльози лоскочуть мене,
Мов у чомусь зізнатися хочуть.
А грім все лютує, гуркоче, гуде -
Бешкетник, хлопчисько нікчемне.
З мережі дощу сам тумани пряде -
Зховати всю землю, напевне.
Колискова
Ось і сонце золоте
Вже лягає спати.
Що, маленькі, не спите?
Пізно вам вже грати.
На подвір'ї стихло все.
Дрімота блукає.
Попід вікнами хаток
Сон вже позіхає.
А чорнява діва-ніч
Косу розплітала,
І прикраса з її пліч
До маляти впала.
А на небі зіроньки
Все горять та світяться
Й не жаліють силоньки
У танку круг місяця.
* * *
Я з глухим не бажаю розмови,
Зі сліпим – загубитись у місті.
Лише хочу зів’ялі надії
Залишити в осінньому листі.
Не проситиму зроду скупого
Дати хліба шматок на сніданок
І ні за що не буду за гроші
Зустрічати з нелюбом ранок.
Я не крастиму щастя чужого,
Якщо зможу – своє відшукаю, -
Із такими думками в кишені
Між заплутаних вулиць блукаю...
* * *
БЛАГАЮ ПЕРЕСАДКИ СЕРЦЯ –
Безкрилим лебедем тріпочеться воно,
Зіскнілося, потріскалось давно.
Який же лікар на мій плач озветься?
Я ХОЧУ МАТИ ІНШУ ДУШУ –
Поставити для захисту броню.
Ні слова болю, вірте, не зроню.
Яку ж ціну я заплатити мушу?
Я ХОЧУ НАРОДИТИСЬ НА СВІТАННІ,
Забути про безглузді помилки,
Із серця повиймати всі голки.
Та хто зарадить щирому благанню?
Акровірш
А я тебе до серця пригорну!
На сонних віях загублю цілунок.
А потім в синій вечір заведу.
Твої обійми - то мій порятунок.
Остання зіронька сполохано тремтить,
Лише тобі свою любов шепоче…
І тихо час у забуття летить, -
Йому, а не мені, байдужі твої очі.
* * *
Cпинився тихоплинний
вечір
В обіймах сутінків
Тремтливих,-
Так ніжно огортає
плечі
Рядно із зірок
полохливих.
|
стихи в прозе